Степан Дехтярев. Духовні концерти

Про альбом

Весь світ знає ім’я французького скрипаля та композитора Родольфа Крейцера. Його музика сьогодні не дуже часто звучить у концертах, проте бетховенська соната для скрипки та фортепіано №9 «Крейцерова» є пам’ятником, що повсякчас нагадує людству про одного з яскравих музикантів кінця XVIII століття. Слухаючи знаменитий моцартівський Реквієм, слухачі щоразу згадують Франца Ксавера Зюсмайєра, австрійського композитора, який завершив останній твір геніального Моцарта.

Що об’єднує двох згаданих музикантів? Перш за все – дата народження. Обидва народились у 1766 році, один у Франції, інший в Австрії. Обидва реалізувались як музиканти, імена обох шанують і пам’ятають, їхня творча спадщина дбайливо зберігається нащадками.

Значно менше пощастило українському музикантові, який народився в тому ж самому році, що й Крейцер та Зюсмайєр.  Мова про Степана Дехтярева (1766–1813). Жодного виданого за життя твору. Втрачено усі оригінальні рукописи: на сьогодні достеменно атрибутованим є тільки один автограф композитора. І величезна кількість розпорошених по різних архівах України та Росії, переписаних невідомими копіїстами партитур – без зазначення авторства, під чужими іменами, з численними помилками…

Доля Дехтярева – кріпака графів Шереметєвих, українця за походженням, – була трагічною. Уродженець Білогородщини, частини Слобідської України, один з найосвіченіших музикантів тогочасної Російської імперії, він усе життя змушений був працювати на свого хазяїна: керувати капелою, оркестром, театром (Дехтярев поставив у театрі Шереметєва більше 75 опер!), компонувати нові й нові твори – для оркестру, для хору, для інструментальних ансамблів. При цьому жодних прав, адже все створене генієм українського митця належало графові. Належало так само, як і десятки маєтків по всій Російській імперії, як розкішні палаци, як сотні тисяч душ кріпаків…

Ніде правди діти: Петро Шереметєв добре усвідомлював, яким скарбом він володіє. Саме тому надав Степанові Дехтяреву можливість учитись: у італійця Джузеппе Сарті, одного з реформаторів жанру хорового концерту; у німця Йогана Фаціуса, композитора та віолончеліста-віртуоза; в Московському університеті (Дехтярев вільно володів італійською, німецькою та французькою мовами). Але водночас упродовж усього життя графи Шереметєви (Петро, а згодом і його син Микола) нізащо не хотіли втратити свою коштовну власність. Нехай навіть ця «власність» – жива людина, митець, геніальний музикант. Саме тому дозвіл на одруження Дехтярев отримав від пана аж у 42 роки, а обіцяної графами волі за життя так і не дочекався: відпускну одержала його сім’я за два роки по смерті композитора.

Але незважаючи на нещасливу долю, творчий спадок Степана Дехтярева є надбанням не тільки української, але й світової культури. Його хорові концерти, яких на сьогодні знайдено близько сімдесяти, – унікальне явище музичного мистецтва доби Класицизму.

Відомо, що вітчизняна професійна музика має своє коріння в церковному мистецтві. Саме там формувалися й розвивалися жанрові та стильові риси, що з часом стануть ознаками української композиторської школи. Якщо у Західній Європі доби Нового часу, тобто після XVI століття, центром професійної музичної культури стало придворно-аристократичне середовище, а домінуючими жанрами професійной музики – опера та симфонія, то на теренах Російської імперії світська музика високих жанрів ані у XVII, ані у XVIII столітті практично не розвивалася. Відтак процес секуляризації, становлення світського професіоналізму відбувався у рамках церковних жанрів – насамперед хорового концерту. Спочатку, за доби Бароко, це був партесний концерт. Згодом, в епоху Класицизму – циклічний хоровий концерт.

Чим відрізняються ці два жанри? Партесний концерт – монументальна одночастинна композиція, що може складатися з кількох розділів. Виконавський склад – 8, 12, 16, 24 голоси. Партесний концерт освоює людиновимірний простір, тому партесні композиції одноафектні, тобто кожна належить до конкретної емоційної сфери: віватно-урочистої, панегіричної чи лірико-скорботної. Інше в хорових концертах доби Класицизму. Вони циклічні, тобто складаються з кількох відносно самостійних частин, кожна з яких має своє емоційне забарвлення і контрастує з іншими в темповому, тональному, метро-ритмічному плані. Виконавський склад переважно чотириголосний, процесуальність домінує над статикою. При цьому, незважаючи на згадані суттєві відмінності, обидва жанри зберігають ознаки концертності як своєрідного генетичного коду: з одного боку, це концертність як змагальність солістів та хору, з другого – концертність як підвищена віртуозність кожної партії, кожного виконавця.

Отже, органічне поєднання вітчизняної й західноєвропейської традицій, орієнтація на сучасні стильові та жанрові моделі, вільне володіння технікою композиції – все це є в хорових концертах Степана Дехтярева. І все це виявилось не потрібним російській імперській культурі, адже у 1797 році імператор Павло І видав указ, що змінив вектор мистецьких орієнтирів духовної музики в імперії. Відтепер західноєвропейські паралелі (а жанр хорового концерту був відкритий до них) є небажаними; місце духовних концертів заступають гармонізації богослужебних піснеспівів… Церковно-хорова творчість Степана Дехтярева, так само, як і творіння його сучасників – Максима Березовського, Дмитра Бортнянського та Артемія Веделя, відходить на маргінеси, а розвиток вітчизняної композиторської школи бездержавної на той момент України штучно гальмується.

Сім концертів Степана Дехтярева, презентованих на цьому диску, – лиш верхівка айсберга творчої спадщини геніального сина України. Відродити її в повному обсязі – почесна й відповідальна місія музикантів Незалежної України.

Юрій Чекан,
Доктор мистецтвознавства,
Лауреат премії ім. М. В. Лисенка