Валентин Сильвестров. Майдан 2014

Про альбом

«Якби мене попросили назвати ім’я сучасного композитора, то першим я вимовив би ім’я Сильвестрова. Валентин — безумовно найцікавіший композитор сучасності, навіть якщо більшості дано зрозуміти це значно пізніше…» Арво Пярт

Підібрати слова, щоб охарактеризувати музику Валентина Сильвестрова, надзвичайно складно. Складно тому, що ніяке слово не передасть тонких змістів сильвестровських творів — таких, що виникають, існують та розвиваються виключно в інтонаційній, несказанній сфері. Будучи названими, висловленими, мерехтливі сенси, плинні асоціації та численні змістовні обертони цієї музики конкретизуються — і тим самим втрачають свою унікальну й неповторну багатовимірність. Можна говорити про зовнішні параметри творчості Сильвестрова. Наприклад, про біографічно-статусні речі: Валентин Сильвестров (нар. 30 вересня 1937 року у Києві) — видатний український композитор, народний артист України (1989), Лауреат Міжнародної премії ім. С. Кусевицького (Вашингтон, 1967), Лауреат Міжнародного конкурсу композиторів «Gaudeamus» (Нідерланди, 1970), Лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1995). Закінчив Київську консерваторію (1964, клас Б. М. Лятошинського). Або можна згадати про жанрові пріоритети композитора. Тут тривалий час домінувала інструментальна музика — від симфоній та вокально-симфонічних композицій до камерних ансамблів та фортепіанних опусів, хоча суттєву частину творчого доробку складає камерно-вокальна лірика. Але усі названі (і неназвані) ракурси відкриють перед нами тільки зовнішній шар сильвестровської музики. Сутність же її — в іншому. Сутність цю можна відчути — безпосередньо, вслухаючись в інтонаційну плоть творів Сильвестрова. Її можна зрозуміти — і кращим коментатором у цьому процесі постає сам композитор, глибоко, точно і тонко прояснюючи свої позиції. Нарешті, її можна осягнути — поєднавши напружене вслуховування з неквапливим вдумуванням…

Початок творчого шляху Валентина Сильвестрова пов’язаний з інструментальними жанрами. Фортепіанні твори, камерно-інструментальні ансамблі, симфонічні композиції — саме у цих = сферах розгорталась творчість митця упродовж 60–70-х рр. До хорової музики композитор прийшов дещо пізніше.

«…Я ніколи не вважав, що буду писати хорові речі. Фортепіано — ось моя доля…». До цих слів композитора варто прислухатись особливо уважно. Тоді в звучанні хору ми почуємо відлуння романтичних фортепіанних зворотів; тоді пластика сильвестровської хорової фактури постане перед нами у своїй інструментальній генезі — інструментальній, але дивним, незбагненним чином поєднуваній з ліричним кантиленним розспівом — чи то солоспівним, чи то юбіляційним, чи то пісенним: «…по суті це — фортепіанні речі, тільки клавіші — це люди. Там немає якоїсь лінії, там є ситуація хорового співу».

Часто висловлювання митця звучать як парадокси. Якось Сильвестров зауважив: «До хору у мене не було особливого інтересу, тому що я індивідуаліст». Індивідуаліст —отже, людина, що ставить особисте на перше місце? Індивідуаліст — особа, що ігнорує суспільне, актуальне для багатьох? Індивідуаліст — персона, що живе у своєму світі, і яку не обходять події поточного життя?

Парадокс у тому, що «індивідуаліст» Сильвестров ніколи не жив осторонь. У радянські часи тотальної (і тоталітарної) несвободи у своїх камерних та симфонічних композиціях він створював острівці свободи Духу, вільно використовуючи західні техніки композиції, що тоді вважались «ідеологічно шкідливими». Коли усі поринули в дозволені авангардні експерименти — Сильвестров демонстративно (як справжній індивідуаліст) йде від емоційно стриманих, але конструктивно вишуканих авангардистських звучань у сферу відкритої емоції, «банальної» романтичної лірики (зберігаючи конструкцію такою ж міцною і досконалою, як і раніше). Коли було зняте табу на культову музику і в Україні активізувалась творчість у духовних жанрах, він тривалий час залишається осторонь мейнстріму, а потім, звернувшись до сакрального Слова, йде власним шляхом, кожен раз відкриває його ніби вперше: «Коли я доторкнувся до «Отче наш», то побачив, що там є така музична символіка, яка дозволяє взяти ці слова так, ніби вони щойно народились, а не те, що вони у каноні вже тисячу років! Кожен літургічний текст, виявляється, містить у собі усі тексти…».

І знаходячись у вирі життя, він завжди залишається самим собою — парадоксальним, одиноким, неповторним. Як, власне, і кожний Геній.

З початком Революції Гідності хорова творчість Сильвестрова набрала нових, порівняно з попереднім часом, рис. У його творах більш виразно проступають ознаки доби. Ні, не йдеться про зовнішню звукозображальну ілюстративність чи інші характеристики «датних» опусів. Йдеться про символи, що насичують собою хорове звучання.

Так, монументальний «Майдан — 2014» складається з чотирьох хорових циклів. Точкою відліку у кожному з циклів є унікальний сильвестровський варіант Гімну, композиторське прочитання вірша Павла Чубинського (1839–1884). З одного боку, це — реалія Майдану: ми добре пам’ятаємо, як «Ще не вмерла» лунала в Києві взимку 2014, об’єднуючи, надихаючи, підтримуючи та утверджуючи українців, що повстали проти диктатури, свавілля, проти імперської навали, проти зазіхань на громадські свободи та суверенітет України. З другого боку — кожен з варіантів Гімну чітко датований: 13 січня, 13 лютого, 18 лютого, 6 березня, 28 лютого 2014 року; 20 березня 2015… Кожен Гімн з’являється після конкретного дня протистояння, кожен нагадує про трагічні події і світлі сподівання, кожен сповнений невимовним стражданням та незламною вірою, плачем за загиблими — і волею до перемоги: «Зверніть увагу, як по-різному під час зимових подій звучав наш Гімн. Коли у грудні були мирні протести, наш славень звучав по-мирному. А 18–19 числа навіть слів не було потрібно — він звучав з димом, з усією складністю ситуації. І слова, і музика набували інших сенсів залежно від обставин, наповнювалися по-іншому».

Спільним інтонаційним знаменником усіх варіантів Гімну є дзвін, набат, і це невипадково: «У моєму «Гімні» є алюзії до дзвонового дзвону. Бо ж коли розганяли Майдан, били у дзвони. Це був другий випадок в історії Михайлівського монастиря, вперше дзвони били під час татаро-монгольської навали 1240 року…».

Другою складовою «Гімнів» є лірична кантиленна мелодика, що резонує з церковними розспівами та романтичним пісенним мелосом і втілює кордоцентричність української ментальності. Для Сильвестрова таке відчуття-розуміння Гімну є усвідомленим продовженнням традицій національного стилю, втіленого, зокрема, і в еталонному та позачасовому прочитанні вірша Чубинського Михайлом Вербицьким: «Це ж алілуя, розспів. У гімнах ніде такого немає! Це унікальний твір: це — Гімн України, але в ньому є ознаки літургійного початку. У цьому гімні затонула якась пам’ять про літургію, про всеношну. У цьому простому наспіві немов дме вітер, немов гілки дерев співають…».

Органічне поєднання ударів дзвону (як заклику, як знаку могутньої ходи, як символу безмежного простору, духовного й позачасового, як життєвого пульсу, як звучання єдності) та ліричної кантилени, такої рідної сильвестрівській музі й такої природної для українського національного Духу, створює дивовижний ефект: Гімн живе, проростає й заповнює собою художній Універсум. Однак Універсум цей невіддільний від Життя, що його породило…

З ліричної кантилени Гімнів у циклі циклів «Майдан 2014» проростають усі інші частини: ті, що укорінені в Літургії («Святий Боже», «Отче наш») — і ті, що сягають Панахиди та Реквієму («Со святими упокой», «Lacrimosa», «Requiem aeternam»); ті, що базуються на Кобзаревих віршах («І вам слава, сині гори») — і ті, що спираються на народнопісенні та лірико-романтичні витоки («Колискова», «Елегія»). Мовна різноманітність (українська, церковно-слов’янська, латинь, білоруська) постає одним із символів універсалізму Майдану, і нагадує про вірменина Сергія Нігояна та білоруса Михайла Жизнєвського, чиї імена відкрили скорботний список Небесної Сотні…
* * *
Свій перший твір для мішаного хору a capрella — Кантату — В. Сильвестров пише у 1977 році, вже будучи автором чотирьох симфоній, численних камерно-інструментальних творів, вокального циклу «Тихі пісні». Дуже важливо і показово, що поетичною основою Кантати стали саме вірші Т. Шевченка: «Україна тримається на Шевченкові… Шевченко тримає всю Україну через мову, тому що це не просто мова… Він автор таких текстів, які показують, що ця мова і цей народ — вони нікуди не можуть зникнути… Ці тексти — це, по суті, і є самостійність України…».

Наведені слова композитора набули особливої значущості під час Революції Гідності. У хоровому доробку Сильвестрова один за одним з’являються все нові й нові хорові цикли на вірші Кобзаря: «Чотири піснеспіви» (2014), «Триптих» (2015), «Диптих» (2016). Текстова основа цих циклів — хрестоматійні й неодноразово вже покладені на музику фрагменти шевченкових балад та поем, деякі з яких стали народними піснями. Серед поезій, до яких раз у раз звертається композитор, — «Реве та стогне Дніпр широкий» з балади «Причинна» (1837), «Садок вишневий коло хати» з поезії «В казематі» (1847), «Заповіт» (1845); «Єсть на світі доля» з поеми «Катерина» (1838–1839). З кобзаревих текстів композитор відбирає замріяно-рефлективні, лірико-споглядальні фрагменти, випускаючи сюжетно-дійові епізоди. Музикант уникає закличних, імперативних зворотів (характерно, що у шевченкових текстах «знімаються» знаки оклику), раз у раз відтворюючи м’яку кордоцентричність української ментальності: «…Я давно відчував, що деякі фундаментальні вірші, завдяки яким Шевченко є великим поетом — це псалми, тільки псалми кобзаря…».

Згадаємо, що у часи, коли Україна не мала власної державності, а її народ та землі входили до складу Російської та Австро-Угорської імперій, саме поезія Шевченка виступала важливим чинником національного самоусвідомлення, духовно об’єднувала українців, що жили на Поділлі і в Галичині, на Буковині й на Київщині, на Волині і у Слобожанщині. «…В історії це унікальний випадок, коли поет став символом не тільки боротьби за незалежність, але і символом України. Через слово…».

Саме тому настільки важливо звернення Сильвестрова до шевченкового Слова вже у першому хоровому творі. А подальша хорова доля композитора зумовлюється двома силовими лініями, що сягають корінням саме цього джерела.

Перша — це ставлення до шевченкового Слова як до такого, що віддзеркалює Слово сакральне: «…кобзар — це також псалмоспівець, тільки ніби в іншому просторі…».

Друга — це відчуття хисткого і мінливого, кожен раз неповторного співвідношення Слова і Музики: «Музика не коментує вірш, а зустрічається зі словом, і вірш живе своєю глибиною і своїм розмаїттям, а музика — це одноманітність води… Спочатку все в ній здається тобі абсолютно однаковим, але потім ти починаєш розрізняти там величезну різноманітність, яка ховається за однаковістю…».

Саме таке, безпосереднє й миттєве осяяння Слова живою Інтонацією, і формує неповторну ауру хорових творів Сильвестрова. Звідси — неодноразові звернення до тих самих текстів. Вслухаєшся — і розумієш, що кожне їх конкретне прочитання є одним з безкінечного ряду можливих виявів розмаїття.

І всюди на слухача чекає розкіш Мелосу — органічного, природного, витонченого, багатого на алюзії; ліричного — і водночас строгого, вокально-кантиленного — і водночас інструментально-колоритного. Юбіляції церковних розспівів проростають крізь плетиво багатоголосної фактури, а кантові терцові паралелізми об’єднуються з романтичними мовними інтонаціями. Цей Мелос народжується як відлуння = перших акордів; він росте, розгалужується, утворюючи дивні звукові конфігурації, створюючи враження живої матерії, він пульсує, дихає, затьмарюється й прозорішає. Він не знає кордонів та обмежень, він не відчуває стримуючої сітки метру, він — самодостатній і гіпнотизуючий.

Він — зустрічається з сакральним Словом, з Віршем, що «вкарбований у пам’ять народу» — і творить дивний та неповторний, оригінальний і космічний — а водночас такий людський — світ. Світ хорової музики Валентина Сильвестрова.

Юрій Чекан,
професор, доктор мистецтвознавства,
Лауреат премії ім. М. В. Лисенка