Валентин Сильвестров. Псалми Шевченка

Про альбом

Підібрати слова, щоб охарактеризувати музику Валентина Сильвестрова, надзвичайно складно. Складно тому, що ніяке слово не передасть тонких змістів сильвестровських творів – таких, що виникають, існують та розвиваються виключно в інтонаційній, несказанній сфері. Будучи названими, висловленими, мерехтливі сенси, плинні асоціації та численні змістовні обертони цієї музики конкретизуються – і тим самим втрачають свою унікальну й неповторну багатовимірність. Можна говорити про зовнішні параметри творчості Сильвестрова. Наприклад, про біографічно-статусні речі: Валентин Сильвестров (нар. 30 вересня 1937 року у Києві) – видатний український композитор, народний артист України (1989), Лауреат Міжнародної премії ім. С. Кусевицького (Вашингтон, 1967), Лауреат Міжнародного конкурсу композиторів “Gaudeamus” (Нідерланди, 1970), Лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1995). Закінчив Київську консерваторію (1964, клас Б. М. Лятошинського). Або можна згадати про жанрові пріоритети композитора. Тут тривалий час домінувала інструментальна музика – від симфоній та вокально-симфонічних композицій до камерних ансамблів та фортепіанних опусів, хоча суттєву частину творчого доробку складає камерно-вокальна лірика. Але усі названі (і неназвані) ракурси відкриють перед нами тільки зовнішній шар сильвестровської музики. Сутність же її – в іншому. Сутність цю можна відчути – безпосередньо, вслухаючись в інтонаційну плоть творів Сильвестрова. Її можна зрозуміти – і кращим коментатором у цьому процесі постає сам композитор, глибоко, точно і тонко прояснюючи свої позиції. Нарешті, її можна осягнути – поєднавши напружене вслуховування з неквапливим вдумуванням…

Початок творчого шляху Валентина Сильвестрова пов’язаний з інструментальними жанрами. Фортепіанні твори, камерно-інструментальні ансамблі, симфонічні композиції – саме у цих сферах розгорталась творчість митця упродовж 60-70-х рр. До хорової музики композитор прийшов дещо пізніше.

“Я ніколи не вважав, що буду писати хорові речі. До хору у мене не було особливого інтересу, тому що я індивідуаліст. Фортепіано – ось моя доля…”.

До цих слів композитора варто прислухатись особливо уважно. Тоді в звучанні хору ми почуємо відлуння романтичних фортепіанних зворотів; тоді пластика сильвестровської хорової фактури постане перед нами у своїй інструментальній генезі – інструментальній, але дивним, незбагненним чином поєднуваній з ліричним кантиленним розспівом – чи то солоспівним, чи то юбіляційним, чи то пісенним: “… по суті це – фортепіанні речі, тільки клавіші – це люди. Там немає якоїсь лінії, там є ситуація хорового співу”.

Свій перший твір для мішаного хору a capрella – Кантату – В. Сильвестров пише у 1977 році, вже будучи автором чотирьох симфоній, численних камерно-інструментальних творів, вокального циклу “Тихі пісні”. Дуже важливо і показово, що поетичною основою Кантати стали саме вірші Т. Шевченка: “Україна тримається на Шевченкові… Шевченко тримає всю Україну через мову, тому що це не просто мова… Він автор таких текстів, які показують, що ця мова і цей народ – вони нікуди не можуть зникнути… Ці тексти – це, по суті, і є самостійність України…”.

Згадаємо, що у часи, коли Україна не мала власної державності, а її народ та землі входили до складу Російської та Австро-Угорської імперій, саме поезія Шевченка виступала важливим чинником національного самоусвідомлення, духовно об’єднувала українців, що жили на Поділлі та в Галичині, на Буковині й на Київщині, на Волині та у Новоросії.

Усього сорок сім років та один день – таким був час, відведений Тарасові Григоровичу Шевченку (1814-1861) на цьому світі. З них – двадцять чотири роки Поет був кріпаком; десять років провів на засланні, а решту – під наглядом жандармів Російської імперії. Проте, незважаючи ні на що, Кобзар став для українського народу одним із найцінніших та найвагоміших духовних символів. Його роль у національній культурі не обмежується тільки статусом засновника нової української літератури та творця сучасної української мови. Його роль не просто об’ємніша (поет, художник, громадський діяч), вона якісно інша. Шевченкове Слово вперше у світовій (не українській, а всесвітній!) літературі стало Словом народу – до того безголосого, німого, а отже – наче і не існуючого…

“… В історії це унікальний випадок, коли поет став символом не тільки боротьби за незалежність, але і символом України. Через слово…”.

Саме тому настільки важливо звернення Сильвестрова до шевченкового Слова вже у першому хоровому творі. А подальша хорова доля композитора зумовлюється двома силовими лініями, що сягають корінням саме цього джерела.

Перша – це ставлення до шевченкового Слова як до такого, що віддзеркалює Слово сакральне: “… кобзар – це також псалмоспівець, тільки ніби в іншому просторі…”.

Друга – це відчуття хисткого і мінливого, кожен раз неповторного співвідношення Слова і Музики: “Музика не коментує вірш, а зустрічається зі словом, і вірш живе своєю глибиною і своїм розмаїттям, а музика… це одноманітність води… Спочатку все в ній здається тобі абсолютно однаковим, але потім ти починаєш розрізняти там величезну різноманітність, яка ховається за однаковістю…”.

Саме таке, безпосереднє й миттєве осяяння Слова живою Інтонацією, і формує неповторну ауру хорових творів Сильвестрова. Звідси – і неодноразові звернення до тих самих текстів: “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Садок вишневий коло хати”, “Все упованіє моє”… Вслухаєшся – і розумієш, що кожне їх конкретне прочитання є одним із безкінечного ряду можливих виявів розмаїття.

Дві зазначені силові лінії проростають у творчості митця – і тоді, коли він зрідка звертається до хорового жанру у середині 90-х (“Диптих”, “Елегія”), і тоді, після 2005, коли хорові композиції на певний час стали жанровою домінантою сильвестровської музи.

Дією цих ліній можна пояснити конфігурацію хорового світу Сильвестрова, де літургійне річище розгортається паралельно до шевченкового, раз у раз переплітаючись з ним. Вони ж зумовлюють спільне інтонаційне коріння, міграцію жанрових ознак – коли композиції на світські тексти не тільки називаються, але і стають псалмами, а Херувимські, Трисвяте, Многоліття об’єднуються у цикли духовних пісень. Так, наприклад, в “Елегії” (1996), написаній на фрагмент з сатиричної поеми – “комедії” “Сон” (1844), розлогі розспіви паралельними терціями несуть пам’ять про досконалі мелодичні орнаменти Алілуй; у “Триптиху” (2013) два із трьох текстів – ті ж, що і у хоровому циклі “Псалми” (2005-2013), а “Піснеспіви” (2014) текстово поєднані і з “Псалмами”, і з “Триптихом”…

В основі семи творів, що утворюють цикл “Псалми”, лежать хрестоматійно відомі й неодноразово покладені на музику фрагменти шевченкових балад та поем – “Реве та стогне Дніпр широкий” з балади “Причинна” (1837), “По діброві вітер виє” з балади “Тополя” (1840), вірш на народно-пісенний сюжет “Тече вода” (1847), “Садок вишневий коло хати” – строфи із поезії “В казематі” (1847), “Все упованіє моє” з поеми “Марія” (1859), поезії “У нашім раї на землі” (1849) та “Думи мої” (1840). З кобзаревих текстів композитор відбирає замріяно-рефлективні, лірико-споглядальні фрагменти, випускаючи сюжетно-дійові епізоди. Музикант уникає закличних, імперативних зворотів (характерно, що у шевченкових текстах “знімаються” знаки оклику), раз у раз відтворюючи м’яку кордоцентричність української ментальності: “… Я давно відчував, що деякі фундаментальні вірші, завдяки яким Шевченко є великим поетом… – це псалми, тільки псалми кобзаря… Я на ці вірші написав Псалми…”.

Така ж інтонаційна аура властива і “Триптиху” (2013), за текстову основу якого, окрім вже згаданих поезій “Реве та стогне” та “Садок вишневий”, взято фрагмент з комедії “Сон” (“У всякого своя доля”). Завершує композицію компакт-диску хоровий цикл “Піснеспіви Шевченка” (2014). Він створювався у трагічні дні Революції Гідності (2014) – і він знову і знову говорить про вічне й найважливіше: про цінність Особистості, про Мудрість, про Віру і Любов. Жанрові назви частин циклу (Елегія, Пастораль, Псалом, Вечірня пісня) окреслюють духовно-ліричне сенсове поле, а численні мелодичні, гармонічні та фактурні асоціації резонують з неозорим обширом європейської романтичної традиції. До нових варіантів прочитання віршів “Все упованіє моє” та “Садок вишневий” тут додаються філософська поезія “Минають дні” (1845) та ліричний шедевр “Зоре моя вечірняя” – фрагмент з поеми “Княжна” (1847).

І всюди на слухача чекає розкіш Мелосу –органічного, природного, витонченого, багатого на алюзії; ліричного – і водночас строгого, вокально-кантиленного – і водночас інструментально-колоритного. Юбіляції церковних розспівів проростають крізь плетиво багатоголосної фактури, а кантові терцові паралелізми об’єднуються з романтичними мовними інтонаціями. Цей Мелос народжується як відлуння перших акордів; він росте, розгалужується, утворюючи дивні звукові конфігурації, створюючи враження живої матерії, він пульсує, дихає, затьмарюється й прозорішає.

Він не знає кордонів та обмежень, він не відчуває стримуючої сітки метру, він – самодостатній і гіпнотизуючий. Він – зустрічається з кобзаревим Словом, з Віршем, що “вкарбований у пам’ять народу” – і творить дивний та неповторний, оригінальний і космічний – а водночас такий людський – світ. Світ хорової шевченкіани Валентина Сильвестрова.

Юрій Чекан,
доктор мистецтвознавства, професор