Валентин Сильвестров. Духовні твори

Про альбом

У хорових творах Сильвестрова, ніби на старовинних пергаментних рукописах – палімпсестах – проступають контури давніх жанрів, зокрема Літургії та духовного концерту. Однак суто обрядове навантаження та канонічна послідовність текстів при цьому відходять на задній план; важливішою для композитора постає зосередженість, самозаглиблення, відстороненість від швидкоплинного оточення. Так, «Сім духовних пісень» (2005) несуть пам’ять про Літургію: цикл складається з двох Алілуй (які традиційно починають або закінчують ключові моменти відправи), двох Херувимських (початок літургії вірних), двох частин «Трисвятого» (розділ літургії оголошених) та Многоліття. Проте у циклі не дотримано ритуальної послідовності: «Слава Отцю» та «Святий Боже», що входять до літургії оголошених, звучать не до, а після Херувимських, і лише загальний обрис Літургії – її початок та кінець – намічені Алілуєю та Многоліттям. Вільно трансформований пунктир літургії вірних проглядає у циклах «П’ять духовних пісень» (2007) (Херувимська – Алілуя – Многоліття) та «Чотири духовні пісні» (2009) (Отче наш – Херувимська – Алілуя). Окремі, ніби-то «службові», розділи обряду (завершуюча ключові моменти відправи Алілуя та Многоліття, яким у православній церкві закінчується літургія) утворюють у Сильвестрова самостійні мікроцикли – «Дві духовні пісні» (2008, 2010). І щоразу – вільна від обрядових обмежень композиція: автор творить свій світ, у якому сакральне Слово – поштовх, а ціле підкорено не ритуалу, а самоосягненню та самовиразу. Однак пам’ять про давні жанри це тільки оболонка хорового всесвіту Валентина Сильвестрова. Його глибинна сутність лежить у інтонаційному вимірі. Відлуння цих інтонацій формують багатовимірний музичний простір – і в кожному Многолітті бринить пам’ять про Давидові псалми, а Отче наш незримими флюїдами резонує з Херувимськими. І всюди на слухача чекає розкіш Мелосу – органічного, природного, витонченого, багатого на алюзії; ліричного – і водночас строгого, вокально-кантиленного – і водночас інструментально колоритного. Юбіляції церковних розспівів проростають тут крізь плетиво багатоголосної фактури, а кантові терцові паралелізми об’єднуються з романтичними мовними інтонаціями. Цей Мелос народжується як відлуння перших акордів; він росте, розгалужується, утворюючі дивні звукові конфігурації, створюючи враження живої матерії, він пульсує, дихає, затьмарюється й прозорішає. Він не знає кордонів та обмежень, він не відчуває стримуючої сітки метру, він – самодостатній і гіпнотизуючий. Він йде до кінця. «Усі слова євангельські – вони тотожні одне одному. І варто виконати одне по-справжньому, як ти усе виконав. Таке моє відчуття. Тільки виконати по-справжньому, до кінця…» (В.Сильвестров).